Судебна практика ВСУ и ВСС по гражданским и уголовным делам в 2011 г.

Судебна практика ВСУ и ВСС по гражданским и уголовным делам в 2011 г.

практика судаВ помощь адвокатам при подготовке к веденю гражданских и уголовных дел. Статьи, опубликованные в Вестнике Верховного Суда Украины и журнала гражданского и уголовного судопроизводства за 2011 год, разъясняющие применение судами положений действующего законодательства.

РІШЕННЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

За змістом ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в процесі приватизації громадяни набувають право власності на квартири та допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Нежилі приміщення в жилому будинку, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійними об’єктами цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (ч. 3 ст. 4 ЖК України). У результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

При вирішенні позову про визнання незаконними рішень міської ради щодо включення до переліку об’єктів групи «А» комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва, що підлягають приватизації шляхом викупу, підвального приміщення багатоквартирного жилого будинку суд має звернути увагу на зазначені вище положення закону та з’ясувати — чи призначене спірне приміщення для забезпечення експлуатації будинку або побутового обслуговування його мешканців, чи воно призначене для інших потреб непромислового характеру, обліковане в БТІ як самостійний об’єкт цивільно-правових відносин і до житлового фонду не належить.

Статтею 1266 ЦК України визначені правила спадкування за правом представлення. Згідно з нормами зазначеної статті спадкоємцями за правом представлення можуть бути: внуки, правнуки спадкодавця, прабаба, прадід спадкодавця, племінники, двоюрідні брати та сестри спадкодавця.

Відповідно до ч. 6 ст. 1266 цього Кодексу при спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

Таким чином, згідно зі ст. 1266 ЦК України до спадкування за правом представлення закликаються саме згадані вище особи, а не їхні нащадки; при цьому обмеження ступеня споріднення не допускається лише при спадкуванні по прямій низхідній лінії, родинність за якою визначається виключно від пращура до нащадка.

До правовідносин про визнання права власності на 1/2 частини квартири в порядку поділу майна подружжя, які виникли в 1993 році, суди помилково застосували норми СК України та ЦК України, які чинні лише з 1 січня 2004 р.

Так, відповідно до ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

У ч. 1 ст. 24 КпШС України передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Спільним майном подружжя є придбане за рахунок спільних доходів рухоме й нерухоме майно, незалежно від того, що один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку, і незалежно від того, на ім’я кого з подружжя це майно придбано.

Вирішуючи питання, чи є нерухоме майно, набуте одним з подружжя за договором довічного утримання, укладеного під час шлюбу, спільним майном подружжя, суд також не врахував, що за змістом ст. 425 ЦК УРСР договір довічного утримання не є безоплатним, тому що за умовами договору набувач майна зобов’язується здійснювати довічне утримання відчужувача майна. Оскільки всі витрати за договором довічного утримання здійснюються за рахунок спільних доходів подружжя, то нерухоме майно, придбане на підставі договору, є їхньою спільною власністю. Крім того, такий договір не узгоджується з положеннями ст. 24 КпШС України про роздільне майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Таким чином, як підставу для розірвання договору на вимогу однієї сторони закон передбачає не тільки факт порушення умов договору другою стороною, а й обов’язково наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною.

Суд мав з’ясувати, чи було завдано порушенням банком і позичальником умов договорів поруки шкоди іншим учасникам цих договорів.

Згідно зі ст. 185 СК України той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов’язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, участь у додаткових витратах на дитину є не правом, а обов’язком батька (матері) незалежно від сплати ним (нею) аліментів, і закон не передбачає можливості повного звільнення особи від участі в таких витратах, а обставини, що мають істотне значення, враховуються лише при визначенні судом розміру участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі виникнення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об’єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Договір оренди земельної ділянки, який не містить необхідної інформації про об’єкт оренди як одну з істотних умов договору оренди землі, не є укладеним. Неукладений договір не породжує для сторін прав та обов’язків, на досягнення яких було спрямоване їх волевиявлення під час документального оформлення договору.

У разі передчасної передачі майна на виконання юридично ще не укладеного договору право на це майно у набувача не виникає і власник може витребувати його в порядку, встановленому гл. 83 ЦК України.

Відповідно до змісту ч. 3 ст. 215 ЦК України та роз’яснень, які надав Пленум Верховного Суду України в п. 10 постанови від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 зазначеного Кодексу не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, — з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Суд на зазначені положення закону та обставини справи уваги не звернув і, встановивши, що позивачка не була учасником оспорюваного нею договору купівлі-продажу, помилково задовольнив її позов про визнання договорів недійсними.

Помилка, допущена стороною правовідносин у спорі щодо визнання недійсною третейської угоди внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення, не є підставою для визнання правочину недійсним (п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»)

Згідно з вимогами ст. 60 ЗК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об’єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги уздовж урізу води (у меженний період) шириною для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як3 га—25 м.

При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.

За правилами ст. 61 ЗК України, ст. 89 Водного кодексу України у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів.

У ст. 83 ЗК України передбачено, що землі водного фонду, до яких належать і прибережні захисні смуги, не можуть передаватися у приватну власність.

Згідно зі ст. 17 ЦПК України сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 207 цього Кодексу суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді.

Договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК України) не є відмовою від права на звернення до суду за захистом.

Водночас пред’явлення позову до суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення заяви чи відмови у відкритті провадження у справі (статті 121, 122 ЦПК України), за винятком передбаченого п. 6 ч. 1 ст. 207 цього Кодексу обов’язку суду залишити заяву без розгляду, якщо від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі заперечення проти вирішення спору в суді.

Для припинення права співвласника на частку у майні, що належить йому на праві спільної часткової власності, достатньо однієї з чотирьох передбачених у ч. 1 ст. 365 ЦК України підстав.

Водночас при визначенні судом розміру грошової компенсації, яка підлягає стягненню з однієї сторони на користь іншої, необхідно враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, викладені в абз. 3 п. 6 постанови «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», відповідно до яких розмір такої грошової компенсації визначається за угодою сторін, а за відсутності такої угоди — судом за дійсною вартістю будинку (квартири) на час розгляду справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) — це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, то зазначена норма ЦК України щодо сплати заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов’язання, яке визначене договором.

Ухвалюючи рішення про стягнення індексу інфляції, суд на порушення вимог ст. 213 ЦПК України не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не обґрунтував, чому до правовідносин, які є деліктними, необхідно застосовувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання.

Передбачені ст. 1166 ЦК України підстави відповідальності особи за завдану майнову шкоду застосовуються в разі виникнення між сторонами спору в деліктних зобов’язаннях.

Разом з тим підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації, встановлені гл. ІХ КЗпП України.

Задовольняючи позов, суд керувався п. 1 ст. 134 зазначеного Кодексу та водночас ст. 1166 ЦК України, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин і правовою нормою, що підлягає застосуванню, та безпідставно застосував положення ст. 1166 ЦК України. Суд не взяв до уваги відповідних норм КЗпП України і не встановив та не зазначив у рішенні, яку саме роботу виконував відповідач, перебуваючи в трудових відносинах із приватним підприємцем, чи може бути укладено згідно зі ст. 1351 КЗпП України договір про повну матеріальну відповідальність і чи має він юридичну силу саме у випадку пошкодження автомобіля позивача, а також чи є інші передбачені ст. 134 цього Кодексу підстави для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності.

Відповідно до ст. 1200 ЦК України в разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Шкода відшкодовується: 1) дитині — до досягнення нею вісімнадцяти років (учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним двадцяти трьох років); 2) чоловікові, дружині, батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного віку, встановленого законом, — довічно; 3) інвалідам — на строк їх інвалідності; 4) одному з батьків (усиновлювачів) або другому з подружжя чи іншому членові сім’ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за: дітьми, братами, сестрами, внуками померлого, — до досягнення ними чотирнадцяти років; 5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого, — протягом п’яти років після його смерті.

Особам, визначеним у пунктах 1—5 ч. 1 цієї статті, шкода відшкодовується у розмірі середньомісячного заробітку (доходу) потерпілого з вирахуванням частки, яка припадала на нього самого та працездатних осіб, які перебували на його утриманні, але не мають права на відшкодування шкоди. До складу доходів потерпілого також включаються пенсія, суми, що належали йому за договором довічного утримання (догляду), та інші аналогічні виплати, які він одержував.

З’ясувавши, що особа досягла пенсійного віку, встановленого законом, та перебувала на утриманні померлого, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачка має право на стягнення з винної особи довічного утримання

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про власність», чинного на час виникнення спірних правовідносин, власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Установивши, що умовою проживання сім’ї відповідача в спірній квартирі була його робота за трудовим договором із позивачем протягом визначеного в договорі оренди квартири строку і що цю умову відповідач порушив, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для виселення його сім’ї зі спірної квартири.

Згідно з вимогами ч. 7 ст. 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації.

Даючи оцінку рішенню профспілкового комітету, суди дійшли правильного висновку, що відмова в наданні згоди на звільнення позивача є необґрунтованою та що в рішенні немає посилань на порушення адміністрацією норм трудового законодавства щодо підстав і порядку звільнення позивача.

Відповідно до ч. 5 ст. 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Таким чином, закон містить вказівку на перерозподіл обов’язку доказування та зобов’язує саме відповідача довести, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, була спричинена внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Разом з тим шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, завжди є неправомірною та передбачає безвинну відповідальність власника такого джерела.

Незалежно від вини фізичної особи відшкодовується завдана нею і моральна шкода, в тому числі якщо шкоди завдано ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (ч. 2 ст. 1167 ЦК України).

Відповідно до вимог ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення гл. 8 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про поділ майна, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна і з’ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, суд має встановити факти: спільного проживання однією сім’єю; спільний побут; взаємні права та обов’язки (статті 3, 74 СК України).

Суд, розглядаючи справу, установив, що між сторонами виник спір з приводу виконання договору купівлі-продажу, об’єктом якого є частка статутного фонду господарського товариства.

Сторонами договору і сторонами у справі є фізична та юридичні особи. Спір виник із цивільних правовідносин, тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Той факт, що продавцем за договором є учасник господарського товариства, а покупцем — саме господарське товариство, правового значення не має, оскільки згідно з п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України в порядку господарського судочинства розглядаються справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником, у тому числі учасником, який вибув. За змістом ст. 167 ГК України корпоративними є відносини, що виникають, змінюються або припиняються щодо корпоративних прав — прав особи, частка якої визначається у статутному фонді господарського товариства, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарським товариством, отримання певної частки прибутку (дивідендів) товариства та активів у разі його ліквідації, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 12 ГПК України справи про банкрутство підвідомчі господарським судам.

Питання організаційних і правових засад створення, діяльності, реорганіза­ції та ліквідації банків регулюються Законом України «Про банки і банківську діяльність».

За змістом норм ст. 88 цього Закону процедура ліквідації банку у зв’язку з його неплатоспроможністю починається з дня відкликання Національним банком Укра­їни ліцензії і повинна бути завершена не пізніше трьох років з цього дня.

З дня прийняття рішення про відкликання ліцензії та призначення ліквідатора строк виконання всіх грошових зобов’язань банку та зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) вважається таким, що настав (п. 3 ч. 1 ст. 91 зазначеного Закону).

Згідно зі ст. 14 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, протягом тридцяти днів від дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство зобов’язані подати до госпо­дарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують. Вимоги конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, — не розглядають­ся і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновлен­ню не підлягає.

Відповідно до ст. 33 Конституції України право кожного вільно залишати територію України може бути обмежене лише законом.

Підстави для тимчасових обмежень у праві виїзду громадян України за кордон передбачено в Законі України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України».

У пунктах 1—9 ч. 1 ст. 6 цього Закону визначено випадки, в яких громадянинові може бути тимчасово відмовлено у видачі паспорта або вилучено чи затримано паспорт.

Оскільки в ЦПК України немає правової норми, яка б надавала суду повноваження застосувати в порядку, передбаченому статтями 151—153 цього Кодексу, тимчасове обмеження у виїзді за межі України у зв’язку з порушенням у суді цивільної справи, правильним є висновок про те, що суди застосували зазначений спосіб забезпечення позову з порушенням норм ЦПК України, вийшовши за межі своїх процесуальних повноважень.

Згідно з вимогами ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу квартири підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Відповідно до ч. 1 ст. 210 та ч. 3 ст. 640 цього Кодексу такий договір є укладеним з моменту його державної реєстрації. Отже, до моменту державної реєстрації договір купівлі-продажу квартири юридично не є укладеним.

За змістом ч. 2 ст. 220 ЦК України та роз’яснень, які надав Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд може визнати дійсним нікчемний договір, а не договір, який не є укладеним.

За змістом ст. 215 ЦК України та згідно з роз’ясненнями Пленуму Верховного Суду України, які містяться в абз. 5 п. 5 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Суд установив, що відповідачі, уклавши договір дарування земельної ділянки, фактично приховали договір купівлі-продажу житлового будинку, що суперечить закону і внаслідок чого було порушено право держави, один з обов’язків якої — забезпечення визнання та захист речових прав на нерухомість (преамбула Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), тому обґрунтовано визнав договір відчуження земельної ділянки удаваним і визнав недійсним прихований договір відчуження самочинно спорудженого житлового будинку разом із приналежною до нього земельною ділянкою з підстав, передбачених ст. 235, ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 ЦК України, а також визнав недійсним виданий на підставі цього договору державний акт про право власності на земельну ділянку.

За загальним правилом цивільна відповідальність за завдану майнову чи моральну шкоду настає за наявності чотирьох складових: неправомірності дій заподіювача шкоди, негативного наслідку таких дій (шкоди), причинного зв’язку між діями заподіювача шкоди та завданою шкодою, а також вини особи, яка завдала шкоду.

Диспозиція ст. 27 Закону України «Про нотаріат», в якій передбачено можливість відшкодування потерпілому завданої шкоди за наявності в діях приватного нотаріуса вини у формі необережності та у виді недбалості, не виключає необхідності встановлення решти складових правопорушення, за наявності яких настає цивільна відповідальність за завдану шкоду.

Відмовляючи у задоволенні позову до приватного нотаріуса про відшкодування шкоди, суд правильно виходив із того, що порушень чинного законодавства у вчиненні нотаріальних дій приватний нотаріус не допустив, стосовно нього немає вироку суду, яким було б підтверджено його незаконні дії або недбалість, що призвели до спричинення шкоди, а також немає судового рішення, що набрало законної сили, яким визнано дії приватного нотаріуса незаконними і встановлено причинно-наслідковий зв’язок між цими діями та заподіяною позивачці шкодою. Крім того, нотаріус не має повноважень перевіряти законність видачі посвідчення тій чи іншій особі.

У ст. 33 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» 1 встановлено зобов’язання учасника дорожньо-транспортної пригоди повідомити страховика про дорожньо-транспортну пригоду. У разі невиконання страхувальником цього обов’язку він позбавляється права на відшкодування шкоди за його винні дії страховиком у порядку, передбаченому ст. 1194 ЦК України.

Згідно з ч. 3 ст. 99 ЦК України члени виконавчого органу господарського товариства можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов’язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов’язків.

Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 р. № 1‑рп/2010 у справі за конституційним зверненням товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення ч. 3 ст. 99 ЦК України роз’яснив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об’єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним. У зв’язку з цим «усунення» відповідно до ч. 3 ст. 99 ЦК України є дією уповноваженого органу товариства, спрямованою на унеможливлення здійснювати членом його виконавчого органу в межах корпоративних відносин з товариством повноважень у сфері управлінської діяльності.

Підставою для позову особи було визнання незаконним рішення загальних зборів акціонерів про відкликання (звільнення) з посади голови правління товариства через недотримання вимог законодавства та установчих документів під час скликання і проведення загальних зборів господарського товариства, що є порушенням прав учасника (акціонера) на управління товариством, а не трудових прав керівника товариства, тому спір у цій частині за своєю правовою природою та правовими наслідками належить до корпоративних спорів і підлягає вирішенню господарськими судами.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України та ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності, і не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують цивільну відповідальність особи.

Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку», який набрав чинності 9 січня 2009 р., не скасовує і не пом’якшує цивільної відповідальності особи, а отже, не має зворотної дії в часі.

Відповідно до ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Згідно із ч. 3 ст. 640 цього Кодексу договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації — з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Правила ст. 220 ЦК України не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки за змістом ст. 640 цього Кодексу договір, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, є укладеним з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до ч. 1 ст. 590 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 6 ст. 20 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII «Про заставу» встановлено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави.

Інше передбачене Законом України від 18 листопада 2003 р. № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», чинного з 1 січня 2004 р., який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов’язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.

Прикінцевими і перехідними положеннями Закону № 1255-IV передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Отже, Закон України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» є спеціальним законом з питань правового режиму регулювання обтяжень рухомого майна. Положення Закону України «Про заставу» застосовуються лише в частині, що не суперечить Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

Відповідно до ст. 78 Кодексу про шлюб та сім’ю (далі — КпШС), який діяв на час виникнення спірних правовідносин, якщо у неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку та піклування.

Згідно зі ст. 145 КпШС опікун не вправі без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник — давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що потребують нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна, поділ або обмін жилої площі, видача письмових зобов’язань тощо.

Розглядаючи позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, обґрунтованого тим, що у 1998 р. відчуження квартири проведено від імені неповнолітнього без дозволу органу опіки та піклування, суди не звернули уваги на висновок № 222 від 12 червня 2007 р., згідно з яким орган опіки та піклування Ужгородського міськвиконкому, керуючись вказаними вище нормами закону, підтвердив правомірність відчуження батьками квартири, пославшись на своє рішення № 149 від 26 серпня 1998 р.

Заявляючи в суді вимоги про стягнення доплати за роботу в зоні безумовного (обов’язкового) відселення за період з 1 січня 2003 р. до 1 січня 2006 р., позивач підставами подання позову зазначав ст. 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», постанову Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2000 р. № 223 та постанову Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р. № 137, якими встановлено доплати й компенсації особам, які працюють у зоні відчуження і зоні безумовного (обов’язкового) відселення після повного відселення жителів.

Відповідно до ст. 62 зазначеного Закону роз’яснення порядку його застосування провадиться у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, рішення якого є обов’язковими для виконання міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади України, місцевими органами виконавчої влади, всіма суб’єктами господарювання, незалежно від їх відомчої підпорядкованості та форм власності.

Фінансування витрат, пов’язаних з реалізацією цього Закону як гарантія соціального захисту громадян, здійснюється за рахунок державного бюджету (ст. 63 наведеного вище Закону).

Суди не врахували, що законодавство про соціальний захист потерпілих від Чорнобильської катастрофи та створення умов проживання й праці громадян на забруднених територіях перебуває у сфері публічно-правового регулювання та базується на засадах публічного права.

Захист же прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, є

завданням адміністративного, а не цивільного судочинства та відноситься до компетенції адміністративних судів (статті 2, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС), статті 1, 15 Цивільно-процесуального кодексу України (далі — ЦПК).

Згідно зі ст. 152 Земельного кодексу України (далі — ЗК) власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Задовольняючи позов з підстав порушення при наданні земельної ділянки відповідачу вимог ст. 198 ЗК щодо відсутності погодження меж земельної ділянки із суміжними землекористувачами, суди не врахували, що таке погодження при кадастровій зйомці як комплексу робіт, виконуваних для визначення та відновлення меж земельних ділянок, здійснюється з метою правильного визначення меж земельної ділянки, а не виявлення обмежень у можливості її використання, в тому числі з боку суміжних землекористувачів.

Відповідно до вимог ст. 300 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК) особа, яка подала апеляційну скаргу, має право відкликати її до початку розгляду справи в апеляційному суді, а друга сторона має право визнати апеляційну скаргу обґрунтованою в повному обсязі чи в певній частині. При відкликанні апеляційної скарги суддя, який готував справу до розгляду в апеляційному суді, постановляє ухвалу про повернення скарги.

Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право протягом усього часу розгляду справи відмовитися від неї повністю або частково. Питання про прийняття відмови від апеляційної скарги і закриття у зв’язку з цим апеляційного провадження вирішується апеляційним судом, що розглядає справу, в судовому засіданні.

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» відкликати апеляційну скаргу можна до початку розгляду справи в апеляційному суді (до постановлення ухвали про призначення справи до розгляду — ст. 302 ЦПК України).

У цьому разі суддя-доповідач постановляє ухвалу про повернення апеляційної скарги.

Заява про відкликання скарги, яка надійшла після початку розгляду справи, не може бути підставою для закриття апеляційного провадження, якщо особа не подала заяви про відмову від скарги.

 

РЕКОМЕНДАЦІЙНІ РОЗ’ЯСНЕННЯ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ОКРЕМИХ НОРМ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

 Захист гідності, честі, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

1. Порушенням ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікована Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР) є втручання судів у право редакції газети на свободу вираження поглядів, яке не було необхідним у демократичному суспільстві; незабезпечення балансу між потребою захищати репутацію позивача, який є публічною особою, та правом відповідача — редакції газети — розголошувати інформацію, яка становить суспільний інтерес у контексті виборчих дебатів.

Суди не мали достатніх підстав для того, щоб прирівняти журналіста до редакції газети, котра опублікувала авторське твердження, що дискредитувало іншу особу; не врахували того факту, що оскаржувана інформація була широко розповсюджена до її публікації, подана нейтрально й точно передала у відповідній статті зміст обвинувачення, висунутого відносно позивача під час прес-конференції (постанова від 7 лютого 2011 р. № 6-3цс10).

 Право власності

1. З урахуванням положень ч. 1 ст. 15, ст. 392 Цивільного кодексу (далі — ЦК) України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом наведених норм права потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб’єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється, а не в тому разі, коли цими особами не виконується відповідне рішення суду, ухвалене раніше (постанова від 4 квітня 2011 р. № 3-18гс11).

 Земельне право

1. Обов’язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність у неї таких документів є самовільним зайняттям земельної ділянки (постанова від 22 листопада 2010 р. № 3-27гс10).

2. З урахуванням положень статей 116, 124 Земельного кодексу України однією із основних умов передачі в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, є наявність рішення сесії відповідної ради про надання земельної ділянки в оренду (п. 34 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.) (постанова від 22 листопада 2010 р. № 3-23 гс10 та інші).

3. Законодавча зміна граничного розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору. Це не є порушенням принципу свободи договору, оскільки передбачено як статей 632, 651 ЦК України, так і ст. 30 Закону України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. (постанова від 6 грудня 2010 р. № 3-50 гс 10 та інші).

Зобов’язання, що виникають з договорів та інших правочинів

1. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки належним виконанням зобов’язання є виконання, у результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання (ст. 599 ЦК України) (постанова від 20 грудня 2010 р. № 3-57гс10).

2. Банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті (п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).

Щодо вимог пп. «в» п. 4 ст. 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на даний час законодавством не встановлено межі термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті (постанова від 21 березня 2001 р. № 6-7цс11).

3. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України припинення договору поруки пов’язується зі зміною основного зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов’язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель.

Зокрема в договорі поруки передбачена можливість зміни розміру процентів та строків їх виплати, а ця умова стала результатом домовленості сторін, отже, поручитель дав згоду на зміну розміру процентів (постанова від 17 січня 2011 р. № 3-62г10).

4. Предметом іпотеки, згідно з положенням ч. 2 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р., може виступати нерухоме майно, зокрема, якщо його будівництво не завершено, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому, так і майнові права на нерухоме майно, які можуть бути відчужені іпотекодавцем і на які може бути звернене стягнення (постанова від 29 грудня 2010 р. № 3-34 гс10).

5. З урахуванням вимог ч. 4 ст. 3, ст. 18 Закону України «Про іпотеку» в іпотечному договорі можуть погоджуватися істотні умови кредитування до укладення в майбутньому кредитного договору, яким будуть встановлені конкретно визначені зобов’язання сторін (постанова від 15 листопада 2010 р. № 3-15гс10 та інші).

6. Достроково розриваючи договір з посиланням на фінансову кризу, суд не врахував положень ч. 2 ст. 652 ЦК України, оскільки закон пов’язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених цією нормою права, при істотній зміні обставин (постанова від 21 лютого 2011 р. № 3-10гс11).

7. За відсутності визначення договором банківського рахунка розміру процентів за користування банком грошовими коштами клієнта та у разі неприйняття банком вкладів на вимогу (ч. 2 ст. 1070 ЦК України), банк відповідно до вимог ч. 1 ст. 1061 ЦК України зобов’язаний виплатити проценти в розмірі облікової ставки Національного банку України (постанова від 13 грудня 2010 р. № 3-58г10).

8. Аналіз ст. 625 ЦК України вказує на те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов’язання.

У зв’язку з цим дія мораторію відповідно до ст. 85 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. на них не поширюється (постанова від 15 листопада 2010 р. № 3-11гс10).

9. Ототожнення правових підстав недійсності правочину з підставами звільнення від відповідальності за порушення зобов’язань, що виникли з такого правочину, є  помилковим у зв’язку з тим, що такі підстави різні за своєю правовою природою та характером правовідносин (постанова від 13 грудня 2010 р. № 3-53гс10).

10. Якщо майно відчужено за відплатним договором, то відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею (було загублене, викрадене, вибуло з їхнього володіння іншим шляхом). Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна, зокрема при укладенні договору оренди, виключає можливість його витребування від добросовісного набувача (постанова від 6 грудня 2010 р. № 3-13г10).

11. У разі невиконання страхувальником без поважних причин обов’язків, передбачених статтями 22, 32 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 1 липня 2004 р., він позбавляється права на відшкодування шкоди за його винні дії страховиком у порядку, визначеному ст. 1194 ЦК України (постанова від 24 грудня 2010 р. № 6-1цс10).

12. Суди дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю (далі — ТОВ) і фізичною особою, оскільки встановлено, що директор товариства не мав належним чином оформлених повноважень на укладення такого договору з огляду на те, що відповідно до п. «і» ст. 41, статей 59, 62 Закону України «Про господарські товариства» та п. 9.6 статуту ТОВ укладення оспорюваного правочину належить до виключної компетенції зборів учасників товариства й для подальшого визнання такого договору дійсним необхідно було їх затвердження саме зборами учасників товариства. Судами також правильно встановлено, що подальші дії товариства не свідчать про схвалення угоди учасниками товариства, тому й підстав для визнання такої угоди дійсною на підставі ст. 63 Цивільного кодексу УРСР (аналогічна ч. 2 ст. 241 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) не було (постанова від 28 лютого 2011 р. № 6-2 цс 11).

13. Положення ст. 652 ЦК України пов’язує можливість розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 цього Кодексу, при істотній зміні обставин.

Позивач — позичальник, який був заінтересований в укладанні кредитних договорів, не надав достатніх доказів про те, що у зв’язку з фінансовою кризою виконання генеральної угоди та кредитних договорів сторонами призвело до порушення його майнових інтересів і позбавлення його того, на що він розраховував при їх укладенні (постанова від 23 травня 2011 р. № 3-47 гс 11).

14. Згідно зі статтями 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У зв’язку із цим висновок суду про те, що укладення іпотечного договору є для товариства неприбутковим правочином, позбавленим будь-якого економічного сенсу, є помилковим (постанова від 16 травня 2011 р. № 3-31 гс 11).

15. У випадку підписання особою з банком іпотечного договору від імені товариства як головою правління за умови, що така особа одночасно є генеральним директором концерну і уклала із банком кредитний договір, суд неправильно дійшов висновку про порушення положень ч. 3 ст. 238 ЦК України, яка передбачає, що представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Вказана норма права встановлює заборону на укладення правочину, в якому один представник одночасно виступає від імені декількох контрагентів. Незважаючи на те, що іпотечний договір був укладений в інтересах концерну, сторонами в ньому є банк і товариство (постанова від 16 травня 2011 р. № 3-31 гс 11).

16. Господарське товариство є власником майна, переданого йому у власність засновниками та учасниками у виді внесків, а управління товариством здійснюють його органи.

Ст. 10 Закону України «Про господарські товариства» визначено права учасників господарського товариства. Ця норма не наділяє учасника товариства суб’єктивним правом на здійснення повноважень власника майна товариства, тому такий учасник не належить до тих суб’єктів, котрі мають право оспорити договір, укладений між юридичними особами. Крім того, угода між товариством та іншою юридичною особою не зачіпає його прав, а учасники господарського товариства не наділені правом звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших учасників товариства і самого товариства поза відносинами представництва, а також обґрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших учасників товариства (постанова від 16 травня 2011 р. № 3-31 гс 11).

17. Правила ст. 220 ЦК України щодо можливості визнання договору купівлі-продажу дійсним не поширюється на об’єкти нерухомості, оскільки такий правочин підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Це пов’язано із тим, що момент вчинення такого правочину, відповідно до положень статей 210, 640 ЦК України, пов’язується з державною реєстрацією, тому правочин є неукладеним і таким, що не породжує для сторін прав та обов’язків (постанова від 18 квітня 2011 р. № 3-28 гс 11).

Справи, що виникають із сімейних правовідносин

1. Скасування в судовому порядку усиновлення дитини, що відбулося за погодженням чоловіка і дружини, лише за позовом останньої є порушенням національними судами ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки скасування усиновлення не було підкріплене відповідними доказами й достатніми підставами, які б виправдали втручання в сімейне життя чоловіка, який позову не пред’являв (Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Курочкін проти України»). Крім того, указавши, що проживання дитини в сім’ї є неможливим, національні суди не врахували того, що на момент розгляду справи подружжя вже розлучилося й однією сім’єю не проживало. Натомість дитина проживала однією сім’єю із батьком (усиновлювачем). Суди не дослідили менш суворі альтернативні заходи, які б забезпечили усунення недоліків у вихованні та розвитку дитини, на які посилався заявник, і не з’ясували, чи виконала держава свій обов’язок зі збереження єдності сім’ї (постанова від 23 травня 2011 р. № 6-11 цс 11).

Справи щодо зобов’язання вчинити певні дії

1. Питання відключення від мереж централізованого опалення регулюється Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (далі — Правила), затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630, які з метою захисту прав усіх мешканців багатоквартирних будинків передбачають відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води не окремих квартир багатоквартирного будинку з ініціативи їх власників або наймачів, а відключення цілих багатоквартирних будинків з ініціативи споживачів.

Відповідно до п. 25 Правил відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.

Порядком відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженим наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2005 р. № 4 і зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 9 грудня 2005 р. за № 1478/11758 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (січень 2008 р.), зі змінами, внесеними згідно з наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 6 листопада 2007 р. № 169), установлено, що таке відключення відбувається на підставі рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, створеної органом місцевого самоврядування або місцевим органом виконавчої влади.

Таким чином, правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що під час розгляду справ про зобов’язання організації видати технічні умови для відключення квартири від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води судам необхідно з’ясувати та дати оцінку:

об’єкту відключення (весь багатоквартирний будинок чи квартира); змісту рішення постійно діючої міжвідомчої комісії, зокрема, умові, за наявності якої комісія дозволила відключити приміщення від мережі (постанова від 16 травня 2011 р. № 6-9 гс 11).

Справи, що виникають із застосування законодавства про виконавче провадження

1. Дія Закону України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» не поширюється на правовідносини, в яких однією зі сторін є фізична особа — стягував. У зв’язку з цим суд правильно застосував положення п. 3.7 ч. 6 ст. 3

цього Закону та з урахуванням п. 15 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» скасував постанову державного виконавця про зупинення виконавчого провадження у зв’язку із внесенням підприємства паливно-енергетичного комплексу — боржника — до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до вказаного Закону (постанова від 31 січня 2011 р. № 6-4 цс 10).

Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду України.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» (далі — Закон) особами, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, вважаються Герої Соціалістичної Праці, Герої України та повні кавалери ордена Трудової Слави.

Статтею 9 Закону встановлено пільги для осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, зокрема звільнення передбачених цією статтею осіб і членів їх сімей, що спільно проживають з ними, від квартирної плати, незалежно від форм власності житлового фонду, оплати комунальних послуг (водопостачання, каналізація, газ, електроенергія, гаряче водопостачання, центральне опалення, а в будинках, що не мають центрального опалення, — надання палива, придбаного у межах норм, встановлених для продажу населенню, та інші види комунальних послуг), від плати за користування домашнім телефоном і позавідомчою охоронною сигналізацією житла незалежно від виду житлового фонду.

На виконання Постанови Верховної Ради України від 16 грудня 1993 р. «Про порядок введення в дію Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» Кабінетом Міністрів України ухвалено Постанову № 552 від 12 серпня 1994 р. «Про порядок надання пільг, передбачених Законом України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», згідно з п. 1 якої особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, пільги, передбачені ст. 9 Закону (щодо комунальних послуг, проїзду в транспорті, користування квартирним телефоном тощо), надаються відповідно до пунктів 1–4 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1994 р. № 94 «Про порядок надання пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», у порядку, визначеному зазначеною постановою для осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною.

Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1994 р. № 94 «Про порядок надання пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» встановлено, що передбачені для осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, пільги щодо оплати житла та комунальних послуг надаються з урахуванням членів їх сім’ї, які проживають разом із ними, виходячи зі встановлених чинним законодавством норм житла та розміру плати за користування ним.

Отже, судам при розгляді справ про надання пільг особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, слід мати на увазі, що Закон України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» визначає загальні засади надання пільг для осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, але зобов’язує при вирішенні питання щодо порядку надання таких пільг керуватись постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1994 р. № 94 «Про порядок надання пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з’ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді.

За змістом п. 3 ч. 3 ст. 51 Закону України «Про третейські суди» рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване, зокрема, з підстав визнання третейської угоди недійсною компетентним судом.

Тобто зі змісту цієї норми вбачається, що спір про визнання третейської угоди недійсною не підлягає розгляду у третейському суді, а здійснюється відповідним компетентним судом у порядку, передбаченому процесуальним законом.

Відповідно до ст. 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням.

Заміна боргу позиковим зобов’язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (ст. 1047 цього Кодексу).

Згідно з ч. 2 ст. 604 ЦК України зобов’язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов’язання новим зобов’язанням між тими ж сторонами (новація).

Установивши, що договір позики виник із договору купівлі-продажу корпоративних прав, суди першої та апеляційної інстанції не звернули увагу на ту обставину, що законодавець допускає заміну боргу позиковим зобов’язанням виключно за домовленістю сторін первісного зобов’язання.

Закриваючи апеляційне провадження, апеляційний суд зазначив, що за змістом п. 20 ч. 1 ст. 293 ЦПК України окремо від рішення суду в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали суду першої інстанції, зазначені у ст. 293 ЦПК України, відповідно до буквального змісту кожного з пунктів.

Проте такий висновок зроблений без урахування Рішень Конституційного Суду України від 27 січня 2010 р. № 3-рп/2010, від 28 квітня 2010 р. № 12-рп/2010, від 8 липня 2010 р. № 18-рп/2010, якими дано офіційне тлумачення пунктів 2, 12, 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК України.

Так, відповідно до роз’яснень, наданих Конституційним Судом України, положення зазначених пунктів ЦПК України необхідно розуміти як такі, що передбачають право оскаржувати окремо від рішення суду в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції: як про забезпечення позову і щодо скасування забезпечення позову, так і про відмову в забезпеченні позову та скасуванні забезпечення позову; як про роз’яснення рішення, так і про відмову в роз’ясненні рішення; як про видачу дубліката виконавчого листа, так і про відмову в його видачі.

Приймаючи такі рішення, Конституційний Суд України керувався тим, що згідно з п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження.

Отже, враховуючи логіку тлумачення Конституційним Судом України пунктів 2, 12, 18 ч. 1 ст. 293 ЦПК України, при вирішенні питання про прийняття до розгляду апеляційних скарг і щодо інших пунктів ч. 1 ст. 293 ЦПК України необхідно застосовувати аналогічний підхід.

РЕКОМЕНДАЦІЙНІ РОЗ’ЯСНЕННЯ ВИЩОГО СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО СУДУ УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ОКРЕМИХ НОРМ ЦИВІЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

 Зобов’язання, що виникають із договорів та інших правочинів

1. Правовідносини з постачання фізичним особам електричної енергії регулюються ст. 714 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), статтями 24–27 Закону України «Про електроенергетику», Правилами користування електричною енергією для населення. Зазначені правовідносини є договірними.

Підстави та порядок складання акта про порушення споживачем правил користування електричною енергією, у тому числі актів, що засвідчують факти її розкрадання, врегульовано, зокрема, п. 53 зазначених вище Правил.

З урахуванням положень статей 15, 16 ЦК України не є належним способом захисту судом цивільних прав та інтересів особи пред’явлення позову про визнання акта про порушення правил користування електричною енергією недійсним. Це стосується і справ про стягнення збитків, завданих позаобліковим споживанням електричної енергії. Складений працівниками обленерго акт є лише фіксацією порушення, яке було виявлено під час проведення постачальником енергії перевірки дотримання наведених вище Правил. Згідно зі ст. 57 ЦПК України такий акт є лише доказом, який у разі виникнення спору повинен оцінюватися судом відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України (постанова від 6 червня 2011 р. № 6-4 цс 11).

2. Зі змісту виданої позивачем довіреності чітко вбачається, що вона видана тільки для правовідносин із питань користування та розпорядження належними йому земельними ділянками, і лише для цих відносин представник був наділений правом укладати певні правочини (договори). Отже, вчинення представником на підставі цієї довіреності третейського застереження (третейської угоди) у договорі купівлі-продажу належних позивачеві земельних ділянок, є виходом представника за межі наданих йому повноважень та порушенням положення ч. 2 ст. 203 ЦК України, в якій зазначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Крім того, згідно зі статтями 2, 5, 12 Закону України «Про третейські суди» сторони можуть укласти третейську угоду у вигляді третейського застереження та передати спір на розгляд третейському суду. Проте вчинення такого правочину не аналогічне повноваженню, яке видане позивачем у своїй довіреності, оскільки укладання третейської угоди, а в подальшому участь у третейському розгляді, передбачає домовленість сторін як на визначення спору, який розглядатиметься у цьому суді, так і на визначення конкретного чи постійно діючого третейського суду, місця розгляду справи, а також його регламенту (постанова від 30 травня 2011 р. № 6-13 цс 11).

3. За змістом ст. 21 Закону України «Про оренду землі» розмір та умови орендної плати, що зазначені в договорі оренди, не можуть суперечити чинному на час укладання договору законодавству.

Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо захисту власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)» від 19 серпня 2008 р. № 725/2008 встановлено розмір орендної плати не менше 3 % визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки. Цей Указ набрав чинності з дня його опублікування, та в його тексті відсутнє посилання про поширення його дії на договори, укладені до набрання ним чинності. Оскільки зазначений Указ має рекомендаційний характер, і, крім того, він набрав чинності після укладання договору оренди між сторонами, тому змінити розмір орендної плати можна лише за згодою сторін (постанова від 25 червня 2011 р. № 6-17 цс 11).

4. Задовольняючи позов у частині розірвання договору оренди земельної ділянки, суди правильно встановили та керувалися тим, що відповідач (TOB СГП) систематично не виконував обов’язків, передбачених статтями 24, 25 Закону України «Про оренду землі» та умовами договору; не сплачував орендної плати за 2008–2009 рр. у встановлений договором строк, а виплатив указану суму лише після звернення позивача до суду (постанова від 25 червня 2011 р. № 6-17 цс 11).

Справи про відшкодування шкоди

1. При вирішенні позову про стягнення збитків у вигляді неодержаних доходів через несвоєчасне виконання банком кредитних зобов’язань (неперерахування кредитного траншу) суди мають враховувати зміст статей 611, 623 ЦК України, згідно з якими у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків; боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доказується кредитором.

З урахуванням наведеного та згідно зі ст. 22 ЦК України для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків потрібна наявність всіх чотирьох елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, збитків, причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Оскільки на підставі умов кредитного договору судами встановлено правомірність дій банку при відмові у наданні чергового кредитного траншу, то цивільно-правова відповідальність для банка настати не може (постанова від 4 липня 2011 р. № 3-59 гс 11).

Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність до судових рішень Верховного Суду України.

Частиною 1 ст. 8 ЦК України передбачено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Отже, під аналогією мається на увазі поширення норми або цілого комплексу норм права на не передбачені законом, але існуючі подібні ситуації. При застосуванні аналогії закону правозастосовний орган поширює на певні правовідносини конкретні норми, що регулюють подібні відносини.

Крім того, застосовуючи закон за аналогією, суд повинен тлумачити його так само, як і при звичайному застосуванні цієї норми. Недопустиме пристосування правової норми до аналогічних правовідносин шляхом деякого іншого її тлумачення, оскільки застосування аналогії закону здійснюється не за допомогою тлумачення норми права, а шляхом переносу норми, яка застосовується, у площину інших правовідносин.

Застосовуючи за аналогією закону у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином неплатоспроможної особи, ст. 4 Закону України від 11 липня 2009 р. № 226/94-BР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» (далі — Закон), суди не звернули уваги на те, що цей Закон (як і його ст. 4) встановлює вичерпний перелік підстав та умов його застосування, які не є подібними до правовідносин, які врегульовані статтями 1177, 1207 ЦК України та передбачають прийняття спеціального закону.

Право на заміну товару на такий же товар або на аналогічний товар з числа наявних у продавця (виробника) виникає у споживача лише у випадку наявності в товарі істотного недоліку на підставі ст. 8 Закону України від 12 травня 1991 р. № 1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» (далі — Закон).

Згідно з п. 12 ст. 1 істотний недолік — це недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак: а) він взагалі не може бути усунутий; б) його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів; в) він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором.

Згідно з ч. 1 ст. 132 КЗпП за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Відповідно до ч. 3 ст. 134 КЗпП за шкоду, завдану кримінально караними діями, працівник несе повну матеріальну відповідальність.

За змістом ст. 130 КЗпП до матеріальної шкоди, завданої кримінально караними діями працівника під час виконання трудових обов’язків, відносять, зокрема, і суми зайво сплачених грошових виплат на відшкодування шкоди третім особам.

Згідно з п. 3 ч. 10 Положення про матеріальну відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 липня 1976 р. № 4204-IX (далі — Положення), робітники і службовці несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, коли шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Згідно зі ст. 59 Закону України від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі — Закон) особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту.

Виходячи зі змісту наведеної норми Закону, право на звернення до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту належить особі, яка вважає себе власником спірного майна.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 17 Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII «Про заставу» надає право заставодавцю розпоряджатись заставленим майном, якщо інше не передбачено законом чи договором. При цьому заставодавець може відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя.

РІШЕННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 358 КПК України засуджений підлягає обов’язковому виклику в апеляційний суд, якщо в апеляції порушується питання про погіршення його становища або суд визнає необхідним провести судове слідство. Порушення апеляційним судом вимог ч. 2 ст. 358, а також ст. 377 КПК України потягло скасування ухвали апеляційного суду і направлення справи на новий апеляційний розгляд.

Огорожена територія підприємства не є сховищем, тому вчинення крадіжки з такої території не може кваліфікуватися за ознакою проникнення в інше сховище.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України повне або часткове приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком застосовується, якщо засуджений до повного відбуття покарання за попереднім вироком вчинив новий злочин.

Вирок суду змінено, оскільки засуджений вчинив злочин після відбуття покарання за попереднім вироком.

Умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних, психічних чи моральних страждань.

Вирішуючи питання про те, чи було умисне вбивство особи вчинене з особливою жорстокістю, слід враховувати, зокрема, спрямованість умислу винної особи на позбавлення життя потерпілого саме у такий спосіб. Без такого умислу сама по собі кількість тілесних ушкоджень, нанесених потерпілому, не є свідченням вчинення вбивства з особливою жорстокістю.

Відповідно до вимог ст. 377 КПК України в ухвалі апеляційного суду мають бути зазначені докладні мотиви постановленого рішення, усі доводи апеляції мають бути проаналізовані та жоден із них не повинен залишатися без відповіді. У разі залишення апеляції без задоволення в ухвалі мають бути вказані підстави, через які апеляцію визнано необґрунтованою.

Порушення апеляційним судом зазначених вимог закону потягло скасування ухвали.

За змістом статей 257, 362 КПК України та відповідно до роз’яснень, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 1 «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку», виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж ту, яку дав суд першої інстанції, якщо їх не було досліджено під час апеляційного розгляду справи.

Відповідно до вимог статей 10, 11 Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р. у разі виконання вироку держава виконання вироку дотримується характеру й тривалості покарання, призначеного державою винесення вироку, а у випадку заміни вироку застосовуються процедури, передбачені законодавством держави виконання вироку, і компетентний орган повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або припускаються у рішенні, ухваленому державою винесення вироку.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про наркотичні засоби, психотропні речовини і прекурсори» незаконним виробництвом наркотичних засобів є відповідні дії, пов’язані з серійним одержанням наркотичних засобів з хімічних речовин та (або) рослин.

Дії особи, яка власноруч виготовила наркотичний засіб, не можуть бути розцінені як його виробництво відповідно до ч. 1 ст. 309 КК України.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Відповідно до положень ст. 323 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим лише на тих доказах, які були розглянуті у судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Порушення судом зазначених вимог закону потягло скасування вироку.

Згідно з вимогами ст. 377 КПК України в ухвалі апеляційного суду мають бути наведені докладні мотиви постановленого рішення, усі доводи апеляції мають бути проаналізовані та жоден з них не повинен залишатися без відповіді. У разі залишення апеляції без задоволення в ухвалі мають бути зазначені підстави, через які апеляцію визнано необґрунтованою.

Порушення апеляційним судом зазначених вимог закону потягло скасування ухвали апеляційного суду і направлення справи на новий апеляційний розгляд.

Відповідно до вимог ст. 323 КПК України суд обґрунтовує вирок лише тими доказами, які були розглянуті в судовому засіданні та зібрані з додержанням вимог цього Кодексу.

За змістом ст. 382 КПК України, перевіряючи законність постанови суду, винесеної у порядку, передбаченому ст. 2368 цього Кодексу, апеляційний суд не повинен вирішувати тих питань, які належать до компетенції місцевого суду.

Відповідно до роз’яснень, що містяться у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування», визначаючи відповідно до частин 3—5 ст. 94 КК України тип психіатричного закладу, до якого слід госпіталізувати неосудного, необхідно виходити як з його психічного стану, так і з характеру вчиненого ним суспільно небезпечного діяння.

Вирок змінено, оскільки суд, розглядаючи справу про злочин, передбачений ст. 189 КК України, правильно встановивши фактичні обставини справи, дав їм неправильну юридичну оцінку.

Недодержання судом апеляційної інстанції вимог ст. 399 КПК України щодо обов’язковості вказівок суду, який розглядав справу в касаційному порядку, потягло скасування ухвали.

Одержання хабара, що не було поєднано з погрозою вчинення службових дій, які можуть завдати шкоди законним інтересам особи, яка дала хабар, неправильно кваліфіковано за ознакою вимагання.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 КК України сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено.

Вирок змінено, оскільки суд помилково двічі кваліфікував дії винного, який незаконно проник до житла однієї, а пізніше — іншої потерпілої, за ч. 1 ст. 162 КК України, із застосуванням ч. 1 ст. 70 цього Кодексу. Такі дії слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 162 КК України за обома фактами незаконного проникнення до житла.

Тривалість заходів виховного характеру щодо неповнолітнього, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 ст. 105 КК України, встановлює суд, який їх призначає.

Закриття кримінальної справи у зв’язку з примиренням винного з потерпілим на підставі ст. 46 КК України у справі про злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК України, визнано обґрунтованим.

Призначене покарання із застосуванням ст. 75 КК України за злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК України, визнано таким, що не відповідає ступеню тяжкості та обставинам його вчинення.

Оскільки прокурор за заявою про порушення кримінальної справи відповідно до вимог кримінально-процесуального закону процесуальних дій не вчиняв і ніяких рішень не приймав, то суд правильно дійшов висновку, що немає підстав для розгляду скарги на дії прокурора в порядку кримінального судочинства.

Рішення суду про звільнення особи, обвинувачуваної у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України, на підставі ст. 48 цього Кодексу у зв’язку зі зміною обстановки, визнано необґрунтованим, оскільки суд належним чином не дослідив обставини справи та не навів у своєму рішенні переконливих мотивів для його прийняття.

Кваліфікація дій особи за ознакою повторності виключається, якщо попередня судимість (судимості) особи зняті та погашені в установленому законом порядку.

Судові рішення скасовано через недопустимість участі судді у розгляді кримінальної справи за наявності обставин, що викликають сумнів у його об’єктивності.

Норми Особливої частини КК України мають базуватися на нормах Загальної частини цього Кодексу. Про це законодавець спеціально зазначив у ст. 65 КК України, якою встановлено загальні засади призначення покарання. Згідно з ч. 1 цієї статті суд призначає покарання не тільки в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає від­повідальність за вчинений злочин, і, враховуючи ступінь його тяжкості, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, але й відповід­но до положень Загальної частини цього Кодексу.

З огляду на ці положення закону суд при призначенні покарання повинен врахо­вувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, а й ті норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, пов’язані з призначенням покарання, здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і міри, в тому числі й тих положень, що передбачені ч. 2 ст. 59 КК України.

На підставі ч. 2 ст. 59 КК України, в якій передбачено, що конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, це додаткове покаран­ня за некорисливий злочин не застосовується навіть тоді, коли санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК України воно передбачене як обов’язкове.

Звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 46 КК України у зв’язку з примиренням винного з потерпілим визнано необґрунтованим, оскільки засуджений вчинив два злочини невеликої тяжкості, що утворюють су­купність, через що не можна застосовувати положення ст. 46 КК України.

Постанову апеляційного суду, якою прокурору відмовлено у прийнятті апеляції, скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд, оскільки висновки апеляційного суду не відповідають матеріалам справи.

Постанову скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, оскільки на стадії прийняття рішення про відмову (порушення) кримінальної справи суддя не повинен вдаватися до оцінки фактичних обставин матеріалів скарги та визначати їх доказове значення.

Вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, оскільки зміст вироку не відповідає вимогам ст. 334 КПК України.

За своїм юридичним значенням (правовим режимом) та функціональним призначенням платіжні картки як платіжні інструменти — засоби доступу до банківських рахунків, відповідають визначенню поняття «офіційний документ» і є різновидом офіційних документів, а тому за відповідних умов можуть бути предметом злочинів, склади яких передбачені частинами 1, 2 ст. 357 КК України.

Іншими важливими особистими документами, які можуть бути предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК України, розуміються документи, що засвідчують важливі факти і події в житті людини, втрата яких істотно утруднює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів та потребує значних зусиль для їх поновлення.

З огляду на зазначені положення платіжні картки — це пластикові банківські картки, які за умовами укладеного між установою банку та клієнтом договору є власністю банку і надані держателю в тимчасове користування на час дії такого договору, після чого підлягають поверненню банку, не можуть визнаватись предметом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК України.

При призначенні покарання суд має виходити не тільки з тих меж караності діяння, які встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, а й враховувати положення тих норм Загальної частини КК України, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов’язані з призначенням покарання і можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду й міри.

Постанову скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, оскільки суд, звільняючи особу від кримінальної відповідальності за ст. 47 КК України з передачею на поруки трудовому колективу, допустив істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону.

Суд необґрунтовано призначив покарання у виді штрафу в розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, оскільки за ч. 2 ст. 53 КК України штраф є видом кримінального покарання, яке призначається в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.

Відмова суду першої інстанції у задоволенні клопотання підсудного про виклик у судове засідання свідка з метою з’ясування обставин справи визнана Європейським судом з прав людини порушенням вимог статей 5 і 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому з цих підстав судові рішення скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд.

Верховний Суд України, переглядаючи судові рішення у кримінальній справі щодо Д. за заявою захисника, відмовив у задоволенні заяви, оскільки немає неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

Згідно з вимогами ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Вирок, ухвалу та окрему ухвалу апеляційного суду скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд у зв’язку з тим, що суд першої інстанції повно та об’єктивно не перевірив доводи засудженого та його захисника стосовно наявності підстав для звільнення від кримінальної відповідальності за закінченням строку давності та не навів мотиви того, чому не прийняв надані ними докази, а апеляційний суд залишивши апеляцію без задоволення всупереч положенням ст. 377 КПК України у своїй ухвалі не зазначив підстави, через які апеляцію визнано необґрунтованою.

Вирок скасовано як винесений незаконним складом суду, оскільки в порушення п. 2-1 ч. 1 ст. 54 КПК України в розгляді кримінальної справи брав участь суддя, який під час досудового розслідування справи вирішував питання про зміну запобіжного заходу щодо засудженого. Крім того, апеляційний суд у порушення вимог ст. 378 КПК України не виклав у вироку докладні мотиви прийнятого апеляційним судом рішення.

Крадіжка необґрунтовано кваліфікована як вчинена повторно, оскільки попередня судимість засудженого була погашена у встановленому законом порядку. Погашена судимість не тягне за собою правових наслідків у разі нового злочину.

Дії засудженої перекваліфіковані з ч. 3 ст. 191 КК України на ч. 1 ст. 191 КК України, оскільки нею вчинено продовжуваний злочин, який складається з декількох тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винний ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, суд призначає засудженому покарання за правилами, передбаченими в частинах 1–3 цієї статті.

Відповідно до ч. 1 ст. 334 КПК України мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, з зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. У цій частині вироку наводяться обставини, які визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину, та докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо підсудного, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення необґрунтованою — підстави для цього.

Суди не звернули уваги на ту обставину, що засуджений є особою, яка має психічні вади, розглянули справу всупереч ч. 1 п. 2 ст. 45 КПК України без участі захисника, чим порушив його право на захист.

Суд у порушення вимог статей 64, 323 КПК України не дослідив належним чином обставини, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, що призвело до передчасного висновку про доведеність вини особи.

Вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд у зв’язку з недотриманням судом під час складання вироку правил, передбачених статтями 333–335 КПК України.

Відповідно до вимог ст. 334 КПК України мотивувальна частина вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. Відсутність у вироку суду першої інстанції такого формулювання та вказівки на дату закінчення злочину є порушенням вимог зазначеної статті.

Суд, всупереч вимогам ст. 93 КПК України, постановив стягнути судові витрати з особи, яка звільнена від кримінальної відповідальності.

Згідно з ст. 48 КК України особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. У порушення цієї вимоги суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що винна особа обвинувачувалась у вчиненні двох злочинів, які утворюють реальну сукупність злочинів.

Вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд у зв’язку із недотриманням судом під час звільнення особи від покарання вимог ст. 84 КК України.

За змістом ст. 77 КК України, якщо суд дійде висновку про звільнення винного від відбування покарання з випробуванням, то додаткове покарання у вигляді конфіскації майна не може бути призначене.

Дії особи перекваліфіковані з ч. 3 ст. 191 КК України на ч. 1 ст. 191 КК України, оскільки нею вчинено продовжуваний злочин, який складається з декількох тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром.

Вирок районного суду скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, оскільки суд розглянув справу у порушення вимог, передбачених ч. 3 ст. 299 КПК України. Крім того, суд, визначаючи щире каяття винного як обставину, що пом’якшує покарання, не врахував того, що особа вину визнала лише частково.

Напад на продавця магазину з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з погрозою застосування насильства, небезпечного для життя чи здоров’я, не визнаний поєднаним із проникненням в інше приміщення чи сховище, а тому дії засудженого перекваліфіковані з ч. 3 на ч. 1 ст. 187 КК України.

Обсуждение закрыто.