Судебна практика ВСУ по гражданским и уголовным делам в 2010 г.

Судебна практика ВСУ по гражданским и уголовным делам в 2010 г.

практика судаВ помощь адвокатам при подготовке к веденю гражданских и уголовных дел. Статьи, опубликованные в Вестнике Верховного Суда Украины за 2010 год, разъясняющие применение судами положений действующего законодательства.

РІШЕННЯ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

Згідно зі ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Разом з тим відповідно до ч. 1 ст. 376 цього Кодексу житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
За ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
З урахуванням наведеного, якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво (ч. 1 ст. 376 ЦК України), до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 1 (113), с.17-18)

Згідно із ч. 1 ст. 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи.
Установивши при вирішенні справи на підставі доказів, яким було дано належну оцінку, той факт, що заставлене майно було відчужене, але застава на спірне приміщення свою дію не припиняла, зобов’язання забезпечене заставою не виконано, апеляційний суд обґрунтовано дійшов висновку про збереження її чинності при переході права власності на предмет застави до відповідачки й відповідно звернення стягнення на нього з підстав, визначених ст. 27 Закону України «Про заставу».

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 1 (113), с.18-20)

Відмовляючи в задоволенні позову про зобов’язання виконати рішення суду про поновлення на роботі, суд послався на неможливість його виконання без проходження необхідного інструктажу, медичного обстеження та складання іспиту, не врахувавши, що належним виконанням рішення суду про поновлення на роботі є фактичний допуск особи до виконання трудових обов’язків та видання відповідного наказу.
Відмова від проходження інструктажу, медичного обстеження та складання іспиту могла бути лише підставою для подальшого вирішення питання про звільнення з посади за п. 2 ст. 40 КЗпП України, а не для невиконання рішення суду.
Вимоги до працівника, на які послалися суди і якими обґрунтували свою відмову в задоволенні позову, стосуються лише прийняття особи на роботу, а не поновлення її на раніше займаній посаді згідно з рішенням суду.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 червня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 2 (114), с.20-21)

Відповідно до п. 3 ст. 41 КЗпП України підставою для звільнення особи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу є вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи.
Тобто підставою для звільнення за п. 3 ст. 41 КЗпП може бути не будь-який аморальний проступок, а такий, що не сумісний із продовженням даної роботи. І хоча таке звільнення не є дисциплінарним стягненням, при розгляді спорів про поновлення на роботі суд повинен ураховувати час, що минув після вчинення проступку.
Задовольняючи позов про поновлення на роботі, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що позивачку було звільнено лише на підставі загальної характеристики її поведінки і жоден із наведених доводів не може бути підставою для звільнення працівника за вчинення аморального проступку.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 березня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 3 (115), с.4-5)

Відповідно до ст. 1178 ЦК України шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.
Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров’я чи іншого закладу, що зобов’язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов’язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 квітня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 3 (115), с.5-7)

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасникам бойових дій надається така пільга, як 75-процентна знижка плати за користування комунальними послугами (газом, електроенергією та іншими послугами) та скрапленим балонним газом для побутових потреб в межах середніх норм споживання.
Згідно з п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1994 р. № 94 «Про порядок надання пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» витрати державних органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій, пов’язані з наданням пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», покриваються місцевими фінансовими органами на підставі розрахунків, поданих організаціями, шляхом перерахування коштів на їх рахунки в установах банків. Пільги, передбачені зазначеним Законом, надаються організаціями за рахунок власних коштів з наступним відшкодуванням їх з бюджету за встановленими нормами у погоджені з фінансовими органами терміни.
Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, у п. 1 Положення про цей Реєстр, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 січня 2003 р. № 117, визначається як автоматизований банк даних, створений для забезпечення єдиного державного обліку фізичних осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою згідно із законами України.
Відповідно до п. 10 цього Положення підприємства та організації, що надають послуги, щомісяця до 25 числа подають уповноваженому органу на паперових та електронних носіях розрахунки щодо вартості послуг, наданих пільговикам у минулому місяці, згідно з формою «2-пільга».
За таких обставин передбачена учаснику бойових дій пільга надається йому за рахунок підприємства чи організації, що надає послугу, відповідно й розмір щомісячної оплати пільговиком спожитих послуг зменшується на розмір пільги.
У таких випадках підприємство чи організація, що надає послугу, набуває права на відшкодування пільги з бюджету в передбаченому відповідними нормативно-правовими актами порядку.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 березня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 4 (116), с.16-17)

Відповідно до ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
У п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом ст. 388 ЦК України добросовісним вважається придбання майна не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права його відчужувати. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту лише шляхом задоволення віндикаційного позову про витребування майна від добросовісного набувача.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 квітня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 4 (116), с.18-20)

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного майна» дія цього Закону не поширюється на приватизацію об’єктів державного житлового фонду.
Згідно з положеннями ст. 4 ЖК Української РСР до складу житлового фонду входять жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях. Жилі будинки й жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі, становлять державний житловий фонд. У статтях 127—131 ЖК Української РСР та в п. 3 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради міністрів УРСР від 3 червня 1986 р., зазначено, що гуртожитки — це спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Враховуючи те, що гуртожитки належали підприємствам на праві повного господарського відання, їх слід відносити до об’єктів державного житлового фонду. Спеціальним законодавством, яке регулює приватизацію державного житлового фонду, є Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду». Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону державний житловий фонд — це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Таким чином, гуртожитки як об’єкти державного житлового фонду не підлягали приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна».
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до складу ліквідаційної маси, за винятком об’єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, дитячих дошкільних закладів та об’єктів комунальної інфраструктури, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без додаткових умов і фінансуються в установленому порядку.
На порушення зазначених вимог закону суди не з’ясували, чи підлягав приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного майна» гуртожиток та чи міг він бути включений до ліквідаційної маси товариства.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 квітня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 5 (117), с.9-11)

Преамбулою Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» передбачено, що страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання є самостійним видом загальнообов’язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров’я громадян у процесі їх трудової діяльності.
Статтею 5 цього Закону визначено основні принципи страхування від нещасного випадку, якими, зокрема, є обов’язковість страхування від нещасного випадку осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством про працю; обов’язковість сплати страхувальником страхових внесків; формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі; диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві; цільове використання коштів страхування від нещасного випадку.
Згідно з частинами 4, 5 ст. 6 зазначеного Закону суб’єктом страхування є страховик — Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Об’єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров’я та працездатність.
Таким чином, страхування від нещасного випадку на виробництві є обов’язковим особистим страхуванням.
Статтею 999 ЦК України передбачено, що законом може бути встановлений обов’язок фізичної або юридичної особи бути страхувальником життя, здоров’я, майна або відповідальності перед іншими особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов’язкове страхування). До відносин, що випливають із обов’язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.
У ст. 993 ЦК України зазначено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги про відшкодування шкоди до особи, відповідальної за завдані збитки, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. У разі проведення страхових виплат за договором особистого страхування (життя, здоров’я, працездатності, пенсійного забезпечення) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, не передбачено.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 березня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 6 (118), с.14-17)

Види судових витрат (до яких віднесено витрати на правову допомогу — ст. 84 ЦПК України) визначені у ст. 79 заначеного Кодексу, а їх розподіл здійснюється судом відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом (статті 88, 89 ЦПК України).
Крім цього, суд під час ухвалення рішення вирішує, зокрема, питання про розподіл судових витрат, про що зазначається в його резолютивній частині (п. 6 ч. 1 ст. 214, п. 4 ч. 1 ст. 215 цього ж Кодексу).
У разі невирішення питання про судові витрати суд, що ухвалив рішення, за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи може ухвалити додаткове рішення (п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК України). Ухвали суду щодо визначення розміру судових витрат окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 293 зазначеного Кодексу.
Таким чином, види, зміст судових витрат, порядок їх розподілу судом та оскарження ухвал суду з цього питання у цивільному судочинстві регулюються та підпорядковані нормам ЦПК України.
Відповідно види, зміст судових витрат, порядок їх розподілу судом та оскарження судових рішень щодо судових витрат в адміністративному судочинстві регулюються та підпорядковані нормам КАС України (ч. 1 ст. 5, статті 87, 90, 94, 97, 98, 160, 161, 163, 168 цього Кодексу).
Згідно зі змістом зазначених положень ЦПК України та КАС України вирішення судом питання про судові витрати відбувається лише в порядку, визначеному відповідними нормами вказаних процесуальних законів.
Отже, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката витрати, понесені особою у зв’язку з реалізацією своїх процесуальних прав при розгляді справ у порядку цивільного та адміністративного судочинства, процесуальним законом віднесено до судових витрат. Вони відшкодовуються в порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом, не є шкодою в розумінні ст. 1166 ЦК України і не можуть бути стягнуті за позовною вимогою про відшкодування шкоди.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 квітня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 7 (119), с.11-12)

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з ч. 2 зазначеної статті цього Кодексу апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
На порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України апеляційний суд взяв до уваги та дав оцінку доказам, на підставі яких ухвалив нове рішення, не встановивши при цьому та не зазначивши у рішенні, в чому полягало порушення судом першої інстанції встановленого порядку дослідження доказів, чи було неправомірно відмовлено відповідачу в дослідженні доказів, наданих ним апеляційному суду, а також якими причинами зумовлено неподання нових доказів до суду першої інстанції та чи були ці причини поважними.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 8 (120), с.3-4)

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Зобов’язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).
Зобов’язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Ці підстави зазначені в статтях 599, 600, 601, 604—609 ЦК України, в яких не передбачено такої підстави припинення зобов’язання, як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.
За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов’язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Належним є виконання зобов’язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов’язки сторін зобов’язання.
Саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснено, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 березня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 9 (121), с.3-5)

Відповідно до ч. 1 ст. 318 ЦПК України якщо апеляційні скарги на рішення або ухвалу суду першої інстанції були подані в установлені цим Кодексом строки, але надійшли до суду після закінчення апеляційного розгляду справи або коли строки на подання апеляційної скарги у зв’язку з пропущенням їх з поважних причин були поновлені або продовжені і особа, яка подала апеляційну скаргу, не була присутня під час розгляду справи, апеляційний суд розглядає цю скаргу за правилами цієї глави ЦПК України.
Згідно ч. 2 ст. 318 ЦПК України залежно від обґрунтованості скарги, зазначеної в ч. 1 цієї статті, суд ухвалює рішення або постановляє ухвалу відповідно до ст. 307 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано рішення або ухвалу апеляційного суду.
Якщо після розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд постановив ухвалу про залишення рішення суду першої інстанції без змін, але за результатами розгляду апеляційної скарги другої сторони, що відбувся на підставі ч. 1 ст. 318 ЦПК України, ухвалив нове рішення по суті, він має вирішити питання про скасування своєї попередньої ухвали з огляду на ч. 2 ст. 318 цього Кодексу, оскільки наявність у справі двох ухвал апеляційного суду призводить до суперечностей у питанні набрання законної сили рішенням районного суду.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 квітня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 9 (121), с.5-7)

За положеннями ст. 289 ЦПК України справа про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, розглядається у п’ятиденний строк з дня надходження заяви у закритому судовому засіданні з повідомленням заявника, особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, та банку, а у випадках, коли справа розглядається з метою охорони державних інтересів та національної безпеки, — з повідомленням тільки заявника. Неявка в судове засідання без поважних причин заявника та (або) особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, чи їх представників або представника банку не перешкоджає розгляду справи, якщо суд не визнав їхню участь обов’язковою. Тобто участь особи, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, у розгляді відповідної справи не є обов’язковою.
Відповідно до ст. 74 цього Кодексу судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями. Судові повістки-повідомлення надсилаються особам, які беруть участь у справі з приводу вчинення процесуальних дій, в яких участь цих осіб не є обов’язковою. Судова повістка-повідомлення повинна бути вручена завчасно.
Повістка-повідомлення, на відміну від судової повістки про виклик, не містить зобов’язання щодо вручення з повідомленням про отримання адресатом та щодо строку її вручення.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 9 (121), с.7-8)

Відповідно до ст. 59 ЖК України ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.
При наданні наймачеві, що перебував на обліку як такий, що потребує поліпшення житлових умов, іншого жилого приміщення до нього переселяються і члени сім’ї, якщо вони включені в ордер і дали письмову згоду на переселення в це приміщення (статті 52, 58 ЖК України, пункти 64, 66 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР).
Оскільки при відмові дати таке зобов’язання за особами, щодо яких приймалося рішення про надання жилого приміщення, зберігається право на раніше займане приміщення, відсутність згоди членів сім’ї на звільнення займаного приміщення є перешкодою для видачі ордера, що може бути підставою згідно зі ст. 59 ЖК України для перегляду рішення про надання ордера.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 10 (122), с.8-9)

За змістом п. 2 ст. 40 КЗпП України підставою для розірвання трудового договору є виявлена невідповідність працівника займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації. Тобто неякісне виконання роботи, неналежне виконання функціональних обов’язків можуть вважатися виявленою невідповідністю займаній посаді тільки у разі, якщо вони викликані недостатньою кваліфікацією та за відсутності вини працівника в неналежному виконанні посадових обов’язків.
Разом з тим, якщо працівник був прийнятий на роботу без наявності документа про освіту, передбаченого кваліфікаційними вимогами, він не може бути звільнений з роботи через відсутність такого документа за зазначеною статтею, тому що роботодавцю про таку невідповідність було відомо й раніше — при прийнятті працівника на роботу.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 10 (122), с.10-11)

Відповідно до ч. 8 ст. 110 ЦПК України позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред’являтися також за місцем виконання цих договорів.
Звертаючись з позовом до районного суду, позивач указував, що відповідно до положень ст. 532 ЦК України в укладеному між сторонами кредитному договорі передбачалося, що місцем його виконання є визначена договором адреса банку для листування, яка територіально належить до підсудності цього суду.
Зазначене посилання має значення для правильного вирішення питання про підсудність справи, а тому постановлена суддею суду першої інстанції ухвала про повернення позовної заяви без належної оцінки такого посилання на умови договору щодо місця виконання договору є помилковою, що відповідно до п. 2 ст. 342 ЦПК України стало підставою для скасування ухвали судді та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 11 (123), с.6)

Згідно зі ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, і на підставі обов’язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника: 1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.
Вимоги споживача, передбачені цією статтею, не підлягають задоволенню, якщо продавець, виробник доведуть, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем правил користування товаром або його зберігання.
Тобто обов’язок доказування у справах цієї категорії покладається на продавця.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 14 квітня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 11 (123), с.7-8)

Відмовляючи в задоволенні позову про визнання незаконною відмови голови сільської ради скріпити гербовою печаткою свій підпис на державному акті на право приватної власності на земельну ділянку та про спонукання його до вчинення такої дії, апеляційний суд виходив із того, що державний акт складено з порушенням встановленого законом порядку, а тому голова сільської ради правомірно відмовляється його узаконити.
Такий висновок є правильним і ґрунтується на нормах ст. 118 ЗК України та відповідних пунктах Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 4 травня 1999 року № 43.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2009 р.(Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 12 (124), с.3-5)

РІШЕННЯ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

Призначення судом кримінального покарання особі за злочин, передбачений ч. 1 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 цього Кодексу визнано необґрунтованим через те, що суд не врахував тяжкості злочину, особи засудженого та його поведінки після вчинення злочину.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 вересня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 1 (113), с.26-27)

Звільняючи засуджену особу від відбування покарання з випробуванням, суд може покласти на неї обов’язки, передбачені ст. 76 КК України. У цьому випадку суд не встановлює періодичності реєстрації, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вирішення цього питання віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16 липня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 1 (113), с.28)

Відповідно до ч. 3 ст. 88 КК України особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості.
У цих випадках кваліфікація дій зазначених осіб за ознакою повторності виключається.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 лютого 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 1 (113), с.28-29)

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 63 КК України позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років за винятком випадків, передбачених Загальною частиною цього Кодексу.
При цьому відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України суд не вправі призначати покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для певного виду покарання в Загальній частині КК. Порушення судом зазначених вимог закону потягло скасування вироку.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16 липня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 1 (113), с.29-30)

Вирок суду щодо підсудного скасовано, а його звільнено від кримінальної відповідальності, оскільки суд на порушення вимог ст. 6 Закону України від 31 травня 2005 р. «Про амністію», не зважаючи на клопотання підсудного про застосування до нього амністії, постановив обвинувальний вирок і звільнив його від покарання.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4 серпня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 1 (113), с.30, 43)

Винесення судом постанови, якою уточнено резолютивну частину вироку й частково приєднано невідбуту частину покарання за іншим вироком, визнано таким, що суперечить вимогам ст. 409 КПК України, у зв’язку з чим вирок і постанову суду щодо цього вироку скасовано.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 вересня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 2 (114), с.26-27)

Відмежовуючи умисне вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, слід враховувати спрямованість умислу винної особи. Питання про умисел небхідно вирішувати, виходячи із сукупності всіх обставин вчинення злочину, зокрема, способу, знарядь вчинення злочину, кількості, характеру і локалізації поранень, причини припинення злочинних дій тощо.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 10 вересня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 2 (114), с.27-28)

За змістом ч. 3 ст. 68 КК України її положення можуть бути застосовані лише до покарання у виді позбавлення волі на певний строк. У разі засудження особи за статтею (частиною статті) КК України, санкція якої передбачає покарання у виді довічного позбавлення волі, за вчинення замаху на цей злочин положення ч. 3 ст. 68 цього Кодексу не застосовуються.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16 липня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 2 (114), с.28)

Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» з КК України виключено ст. 188.
Відповідно до п. 6 Прикінцевих положень зазначеного Закону кримінальні справи стосовно осіб, які вчинили злочин, передбачений ст. 188 КК України, підлягають перегляду для вирішення питання про зміну кваліфікації дій цих осіб на інші відповідні частини статей цього Кодексу.
Неврахування судом зазначених положень Закону і безпідставне звільнення особи від покарання потягло скасування вироку.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 вересня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 3 (115), с.11-12)

Відповідно до положень ст. 335 КПК України міра покарання, обрана судом, повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло жодних сумнівів щодо виду й розміру покарання, призначеного судом. Порушення судом зазначених вимог закону потягло скасування вироку.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 листопада 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 3 (115), с.12-13)

Рішення суду про закриття кримінальної справи щодо невстановленої особи про злочин, передбачений ч. 1 ст. 185 КК України, визнано помилковим, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 49 цього Кодексу таку кримінальну справу може бути закрито лише у тому випадку, коли з дня вчинення злочину минуло 15 років.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 жовтня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 3 (115), с.13,38)

Передбачений ст. 67 КК України перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним і не допускає посилання на інші обставини, не передбачені цією статтею Кодексу.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 листопада 2009 р.(Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 4 (116), с.24-25)

Відповідно до роз’яснень, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 1 «Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку», виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо їх не було досліджено під час апеляційного розгляду справи.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 листопада 2009 р.(Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 4 (116), с.25,34)

Відповідно до роз’яснень, що містяться у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 р. № 10 «Про судову практику у справах про хуліганство», вирішуючи питання щодо наявності в діях особи кваліфікуючої ознаки хуліганства — застосування предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, — слід враховувати, що ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою названих предметів заподіяв чи намагався заподіяти тілесні ушкодження або коли використання цих предметів під час учинення хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров’я громадян.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 листопада 2009 р.(Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 5 (117), с.16-17)

Вирок суду змінено у зв’язку з тим, що суд помилково визнав дії засудженої за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 358 КК України як вчинені за попередньою змовою групою осіб, оскільки вона діяла як пособник у вчиненні іншою особою злочину, передбаченого ст. 358 цього Кодексу.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 листопада 2009 р.(Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 5 (117), с.17-19)

Положення ч. 3 ст. 68 КК України, відповідно до яких за вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, не застосовуються до статей (частин статей) Особливої частини КК, санкції яких передбачають покарання у виді довічного позбавлення волі, оскільки таке покарання не має строкового виміру.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29 вересня 2009 р.(Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 5 (117), с.19)

Згідно з роз’ясненнями, що містяться у п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», якщо особу звільнено від відбування покарання на підставі акту амністії, при призначенні покарання за вчинення нового злочину ст. 71 КК України застосовується лише у тому випадку, коли внаслідок акту амністії невідбуту частину покарання було замінено більш м’яким покаранням. У разі звільнення особи від подальшого відбування покарання призначення покарання за вчинення нового злочину за правилами ст. 71 КК України не допускається.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 січня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 6 (118), с.20-21)

Згідно з ч. 2 ст. 93 КПК України при визнанні підсудного винним суд постановляє стягнути з нього судові витрати. У тому разі, якщо винними буде визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі повинні бути стягнені витрати з кожного з них, ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених.
Вирок суду змінено, оскільки суд помилково стягнув судові витрати солідарно з обох засуджених.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 січня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 6 (118), с.21-22)

Відповідно до вимог ст. 377 КПК України в ухвалі апеляційного суду мають бути наведені, зокрема, докладні мотиви постановленого рішення, проаналізовані усі доводи апеляції та жоден з них не повинен залишатися без відповіді. У разі залишення апеляції без задоволення в ухвалі зазначаються підстави, через які її визнано необґрунтованою.
Порушення апеляційним судом цих вимог Кодексу призвело до скасування ухвали.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 квітня 2009 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 6 (118), с.22-25)

Кримінальна відповідальність за злочин, передбачений п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, настає лише у тому разі, коли кілька осіб (дві та більше) заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про його спільне вчинення.
Замовник умисного вбивства може нести кримінальну відповідальність за цей злочин лише у тому разі, коли він замовив вчинення умисного вбивства кільком особам.
Вирок суду змінено через помилкову кваліфікацію ним дій замовника умисного вбивства за ознакою попередньої змови групою осіб, оскільки у цьому випадку мала місце домовленість про вчинення вбивства іншою особою.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 1 червня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 7 (119), с.18-19)

Відповідно до ст. 323 КПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності, керуючись законом.
Згідно із положеннями ст. 334 цього Кодексу в мотивувальній частині вироку наводяться, зокрема, докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо підсудного, із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.
Порушення судом зазначених вимог закону призвело до скасування вироку.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 січня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 7 (119), с.19-20)

Відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК України суд вправі визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються.
Вирок суду скасовано, оскільки суд, ухваливши рішення про розгляд справи за правилами ч. 3 ст. 299 КПК, на порушення зазначених вимог закону не з’ясував причини розбіжностей між тими фактичними обставинами справи, які були встановлені під час досудового слідства, і тими, які виклав у своїх показаннях підсудний.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 березня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 8 (120), с.6-7)

Кваліфікація злочину, передбаченого ст. 187 КК України, за ознакою повторності можлива лише у тому разі, коли особа раніше вчинила розбій або бандитизм.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 січня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 8 (120), с.7-8, 35)

Відповідно до роз’яснень, що містяться у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів», розгляд справи за відсутності потерпілого без виклику його в судове засідання є істотним порушенням його прав і може стати підставою для скасування вироку.
Вирок суду скасовано, оскільки він розглянув справу за правилами ч. 3 ст. 299 КПК України за відсутності потерпілого без повідомлення його про час і місце розгляду справи, чим також порушив вимоги ч. 3 ст. 299 КПК України.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 січня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 9 (121), с.15-16)

Відповідно до ст. 323 КПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності, керуючись законом.
Згідно із положеннями ст. 334 КПК України у мотивувальній частині вироку наводяться, зокрема, докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо підсудного, із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.
Порушення судом зазначених вимог закону призвело до скасування вироку.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 січня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 9 (121), с.16-17)

Звільнення на підставі ст. 48 КК України від кримінальної відповідальності у зв’язку зі зміною обстановки особи, яка перевищувала свої службові повноваження та умисно не виконала ряд судових рішень, а в судовому засіданні не визнала своєї вини у вчиненні інкримінованого їй злочину, визнано необґрунтованим, оскільки суд у постанові не зазначив, у чому саме виявилася зміна обстановки, внаслідок якої особа обвинуваченого чи вчинене ним діяння перестали бути суспільно небезпечними.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 лютого 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 10 (122), с.18-20)

Відповідно до ст. 64 КК України довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Вирок суду змінено, оскільки рішення про призначення засудженому довічного позбавлення волі суд помилково мотивував такою обставиною, що обтяжує покарання, як настання смерті потерпілого, що є обов’язковою ознакою злочину, передбаченого ст. 115 КК України.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 січня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 10 (122), с.20-21, 29)

Вирішуючи питання про застосування амністії слід ураховувати ті положення відповідного закону, якими визначено порядок, підстави та умови застосування акту амністії.
Постанову суду скасовано, оскільки, звільнивши особу, обвинувачену у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, від кримінальної відповідальності на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію», суд прийняв рішення, яке суперечить п. «з» ст. 7 цього Закону.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 23 березня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 11 (123), с.13-14)

Відповідно до положень ст. 2368 КПК України, розглядаючи скаргу на постанову про порушення кримінальної справи, суд повинен перевіряти наявність приводів і підстав для винесення зазначеної постанови, законність джерел отримання даних, які стали підставою для її винесення, і не вправі розглядати й заздалегідь вирішувати ті питання, які вирішуються судом при розгляді кримінальної справи по суті.
Судові рішення скасовано, оскільки, перевіряючи, чи достатньо підстав до порушення кримінальної справи, суд оцінив їх з точки зору достатності для пред’явлення обвинувачення, що на цій стадії процесу не досліджується.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 січня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 11 (123), с.14-15, 35)

Відповідно до ч. 1 ст. 296 КК України хуліганство є умисним грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, яке супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом.
Вирок суду скасовано, а справу закрито, оскільки дії, за вчинення яких особу притягнуто до кримінальної відповідальності за зазначеною вище частиною ст. 296 КК України, не містили жодної з ознак складу цього злочину.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 11 березня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 12 (124), с.9-10)

Наведений у ст. 77 КК України перелік додаткових покарань, які можуть бути призначені при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 цього Кодексу, є вичерпним.
З огляду на це конфіскація майна як додаткове покарання не може бути призначена при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 4 березня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 12 (124), с.10-11)

Відповідно до вимог ст. 358 КПК України засуджений, який утримується під вартою, підлягає обов’язковому виклику до апеляційного суду у випадках, коли про це надійшло його клопотання.
Порушення апеляційним судом зазначених вимог закону призвело до скасування ухвали.

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 9 березня 2010 р. (Вісник Верховного Суду України, 2010 р., № 12 (124), с.11)
Обсуждение закрыто.